Баба Олена, як скам’яніла, незворушно сиділа біля вікна вже кілька годин. «Як вони тут, в цьому місті живуть весь вік? Що тут хорошого? Сидиш, як в клітці. Як же я по землі скучила … »Витерла краєм фартуха скупу сльозу. Вже майже півроку живе вона у дітей. З тих пір, як діда поховала. Вони життя прожили душа в душу у всьому і завжди. Сина виростили. В юності дуже любили, і дня не могли прожити один без одного, а на старість ще більше прив’язалися. Піде, бувало, Дмитро до сусіда за якоюсь дрібничкою по господарству, а за ним і баба слідом.А як баба затримається біля магазину, то дід уже за ворота визирає, ніби рік її не було. Але комусь першому все одно треба залишати цей світ. Дмитро пішов тихо, увісні. За осені. Дощ лив, наче з відра. Холодно і темно було і на душі.Навіть уявити не могла Олена, як тепер буде жити одна. Син відразу сказав, щоб їхала до них. Погодилася, бо зима довга, бу динок топити треба, воду носити далеко, а вона захворіла. Та й по сусідству майже нікого не залишилося.
Хата їх від села далеченько. Це удвох їм було тут добре …Відбули дев’ять днів по Дмитру, забрала деякі пожитки і поїхала до сина. Він у неї єдина дитина. Віталій — добрий, працьовитий, турботливий. І невістка хороша, і внучата славні. І ставляться до неї дуже добре. Але відчуває себе баба Олена зайвої, чужий у цьому будинку. У них свій уклад, а вона стара вже занадто, щоб підлаштовуватися.Чи не звикла сидіти, склавши руки. А тут їй і робити нічого: посуд машина миє, білизна машина стирає, є всього досхочу, та й не вміє вже вона приготувати чогось такого справжнього, яке їм сподобається. Єдиною втіхою стало це велике вікно на кухні. Ніби телевізор — цілий день можна дивитися, не набридне.Невістка вже і переживати початку. Чула якось, як говорила синові: «Що це з мамою? Поговори, розпитай, чи не болить що. Сидить біля вікна, як нерідна. Може її до лікаря звозити».І внуки кажуть, щоб виходила на вулицю, прогулялася. Хіба тільки з ними, а сама раз у раз. Боїться дуже в ліфті застрягти або заблукати де, загубитися.
Ще клопоту доставить, їм і своїх вистачає. Та й куди вона піде? Нікого не знає, та й у дворі людей її віку не побачиш. Бу динок новий, одні лише молоді живуть. Так і сидить у свого уявного телевізора. Ще якось зиму пережила. А як блиснуло перше сонечко, як запахло в повітрі молодий зеленим листям, то баба Олена і зовсім скиснула. Це б вже вона і цибулька посадила, редісочек і огірочків насіяла. Рветься душа, проситься додому.- Синку, відвези мене, додому, в Соловіївці — боязко якось сказала за вечерею.- Чого ти, мамо? Хіба тобі тут не добре? Може образив хто? — розхвилювався Віталій.- Ну що ви там будете робити? — невістка защебетала. — Там буд инок вже обвалився, щури розтягли все. Сидіть собі в теплі й добрі, куди вам їхати?Заплакала, як дитина.- Нехай так, а я додому хочу. Хочу померти в рідному домі.Ой, мама, не плач, — пригорнув до себе син. — Поїдемо на вихідні. Могилку батьківську відвідаємо, походиш по двору, подихаєш, пташок послухаєш.- Дякую, син. І тобі спасибі, Галина. Дуже мені у вас добре, не думайте нічого.- І ми розуміємо. Поїдете з Віталієм, тому що я працюю в цю суботу.По голосу невістки чутно було, що образилася.— От і добре, от і добре.До кінця тижня Олена жила однією думкою, що ось-ось побачить рідне село. Серце ледь не вискочило і не побігло попереду машини, тільки замаячила на горизонті Солов’ївка.
Як же тут зелено і урочисто, а квітів, квітів, ти глянь! Розпустилося все, розвинулося, ніби мене зустрічає, — розчулено озиралася навколо. — Боже ти мій, ніколи не думала, що так можна скучити за цим всьому! Навіть дихати мені тут легше, віриш?Син тільки мовчки кивнув, посміхаючись. Він добре розумів, як важко матері без батька, а в місті жити — то для неї катівню, тому що все стежки в цьому селі обходила босоніж, тут її серце навіки. Бу динок, який стільки років служив своїм господарям, порожніми чорними вікнами з докором дивився на них. Мати, лише вийшла з машини, відразу роззулась і повільно пішла по зеленому килиму у двір. Встала на коліна, перехрестилася, поцілувала поріг, притулилася до одвірка і гірко заплакала.Нікуди я звідси більше не поїду, прости мене, синку. Але навіть не проси — я залишуся.- Що ж, як вирішила. Залишайся. Тепер за роботу, матуся. Часу у мене не так багато, подивимося, що зараз можна привести в порядок.- Дякую, син.Через кілька днів сусід подзвонив, що матері не стало. Вона, як і батько, заснула і відійшла у вічність тихо уві сні.Поверталися в місто після похорону, мовчазні. Віталій, ніби навмисне вів машину повільно-повільно і все вдивлявся в дзеркало, ніби хотів там побачити мамин білу хустку і тоненьку, як стеблинка, фігуру на пагорбі у рідної домівки
